Ділюся своїми думками й спостереженнями, бо дочитав книгу Дарона Аджемоглу та Джеймса Робінсона «Вузький коридор» де свобода не є статичним трофеєм, який можна одного разу завоювати й повісити на стіну як грамоту. Свобода — це динамічна рівновага, щоденний виснажливий біг наввипередки між Державою (Левіафаном) та Мобілізованим суспільством.
Автори використовують чудову метафору з «Аліси в Задзеркаллі» — ефект Червоної Королеви: щоб просто залишатися на місці й утримувати баланс всередині Коридору, обидві сили мають постійно бігти з усіх сил. Держава нарощує інституційну спроможність, а суспільство — здатність цю спроможність контролювати й балансувати.
Але під час глибокого аналізу цієї концепції виникає аспект, який наштовхнув мене на додаткові роздуми: що відбувається з цим бігом, коли система накопичує критичну внутрішню втому? Що стається, коли бігуни просто більше не можуть бігти?
Колапс віри у власну дію, коли вузький коридор звужується
Виснаження Червоної Королеви — це не фінансова криза, не брак матеріальних ресурсів, верстатів чи серверних потужностей. Це значно глибша й небезпечніша річ — руйнування відчуття суб’єктності її учасників.
Тут діє складний замкнений цикл взаємозалежності, де неможливо чітко розділити, що є першопричиною:
Коридор починає закриватися в той момент, коли люди всередині системи — чи то громадяни держави, чи то партнери бізнес-екосистеми — перестають вірити, що їхні дії мають значення і що вони взагалі здатні впливати на правила гри. Щойно зникає віра у власну спроможність змінювати простір навколо себе, колективний біг припиняється. Королева зупиняється, її швидкість стає нульовою, і вся конструкція завалюється в деградацію.
Макрорівень: коли суспільство і держава перестають чути сигнали
Якщо ми поглянемо на цю закономірність через інституційну логіку, то побачимо фрактальну структуру, яка повторюється на різних рівнях людської організації.
На одному полюсі — Пасивна деспотія. Яскравим прикладом є сусідня країна-агресор. Це крайня точка виходу з Коридору, де віра в індивідуальну та колективну суб’єктність викорінена на рівні кількох поколінь. Суспільство там остаточно загнане в тотальну маргінальність, політичне безсилля та побутовий страх. Замість бігу — там повна статичність та покора деспотичному Левіафану.
На іншому полюсі — поточний стан України. Тривала, виснажлива та кривава війна створює колосальне, майже нелюдське навантаження на суспільного бігуна. Головний ризик тут криється навіть не у зовнішній силі чи внутрішніх помилках державного апарату. Найбільша загроза — це ризик того, що суспільство втомиться контролювати, вимагати й тримати баланс. Саме тоді вузький коридор стає ще вужчим й ще більш недосяжним.
Одночасно з цим криза суб’єктності б’є і по верхах. Здорова еліта — це не та група людей, яка має доступ до розподілу грошей, а та, яка пов’язує власне майбутнє з майбутнім цієї системи. Якщо еліта (керівництво держави чи управлінці вищої ланки) емоційно виходить із гри за принципом «після нас хоч потоп», державний апарат під приводом воєнного стану перестає сприймати сигнали знизу, вважаючи себе апріорі непогрішним. Червона Королева зупиняється зверху, і Коридор починає стискатися.
Мікрорівень: модель розширення Коридору та динамічна рівновага
Закони Вузького коридору дивовижно універсальні. Вони однаково працюють як для великих держав, так і для приватних технологічних платформ. Саме тому екосистема окремо взятої компанії є цікавою практичною моделлю для спостереження. У ній можна побачити ті самі процеси, які описують Аджемоглу та Робінсон для держав: втрату довіри, згортання зворотного зв’язку та поступове зникнення відчуття впливу на правила гри. Відповідно до цього ми отримуємо реальний стимул до змін, якщо бачимо в тій моделі ознаки можливої деградації. Також читайте: Чому автоматизація не працює «з коробки»: хто є хто в екосистемі OneBox OS та чому результат залежить не лише від програмістів
Розберемо ситуацію, коли:
- Позиція Вендора (Локальний Левіафан): Якщо дивитися через запропоновану модель, менеджмент замикається у власній ілюзії «на ікру вистачає, поточні продажі є, а далі хоч потоп». Він припиняє бігти вперед, відмовляється системно розвивати інституції платформи та слухати реальний ринок. Втрачається довгостроковий зв’язок із майбутнім системи.
- Позиція Партнерської мережі (Суспільство): Інтегратори, розробники та партнери розпорошені. Вони не знаходять шляху, як можуть колективно чи бодай індивідуально вплинути на поведінку розробника софту. Як результат, більшість замикається в пасивній позиції «кожен сам за себе», намагаючись просто вберегти те мале, що залишилося від колишніх клієнтських портфелів.
Результат очевидний: сам корабель (код, архітектура, можливості) технологічно може залишатися сильним, але психологічний Лад і довіра всередині системи суттєво послаблюються. Спільний біг Королеви зупиняється лише тому, що люди втрачають віру в те, що вони є співтворцями правил гри на цій платформі.
Як зберегти суб’єктність, коли система неідеальна та повернутися у коридор спроможностей
Як діяти окремій людині, підприємцю чи інтегратору всередині системи, яка стрімко втрачає динаміку й закриває свій Вузький коридор? Хаотична втеча з корабля часто є ілюзією порятунку, а поодинокі безглузді бунти проти «Левіафана» лише швидше спалюють залишки внутрішнього ресурсу.
Єдине робоче рішення — зміцнювати власний Людський Каркас. Це спосіб утримати особисту суб’єктність попри загальний хаос. Саме такий шлях може дозволити НЕ спалити цілий коробок сірників одночасно і втримати їх сухими, завдяки чому розширити власні можливості до відтворення більш надійних засобів підтримки вогню.
Ваш персональний Людський Каркас — це не спроба самотужки «переробити вендора» чи миттєво змінити державну машину. Це побудова власного Ладу на своїй ділянці фронту, оскільки саме тут ви маєте максимальний вплив й залученість:
- Технологічна автономність: коли ви створюєте готові, робочі конфігурації бізнес-процесів за 3–6 годин, використовуючи систему OneBox OS виключно як інструмент, а не як релігію чи панацею.
- Жорстка фільтрація оточення: коли ви чітко пам’ятаєте свій болісний досвід із токсичним лідом за 100$, який випив усі соки, і тепер безкомпромісно відмовляєтеся від клієнтів, що руйнують ваші процеси.
- Повага до себе: коли ви принципово відмовляєтеся грати за правилами «спілкування через губу» з будь-ким — чи то з клієнтом, чи то з техпідтримкою платформи.
Завдяки цьому ви повертаєте собі статус автономного суб’єкта. З людиною, яка має твердий етичний та технологічний каркас, будь-яка система просто змушена рахуватися. Просто тому, що внутрішній Лад такої людини перестає бути залежним від настрою еліт. Тобто, така людина стає цінним та впливовим учасником системи й збільшує власну переговорну силу.
Сильні системи будуються на бажанні та здатності багатьох людей залишатися суб’єктами, а не завдяки незамінності окремих людей.
Резюме
Найчастіше системи руйнуються не в момент зовнішнього удару, а тоді, коли внутрішньо погоджуються на власне безсилля. Це стається тоді, коли ми самі починаємо будувати ментальні мури у власній голові, погоджуємося на роль безпорадної декорації та добровільно віддаємо свою суб’єктність в обмін на спокій, якого насправді немає.
Коли ви востаннє ловили себе на думці, що ваші дії всередині компанії, партнерства чи держави більше ні на що не впливають? Як саме ви повернули собі статус співтворця правил гри?
